Спогад
Небом відпущений час спливає занадто швидко… Я побачила тебе — раніше навскрізно близьку людину — по іншу сторону дороги і навіть не згадала, що нас щось пов’язує, чи пов’язувало… Здається, це було дуже давно, ще тоді, коли я тобі довіряла. А ось зараз я впізнала тебе, твою привітну зовнішність, і подумала: невже все, що від тебе залишилось – це приваблива оболонка? Ти йшов поряд із якоюсь незнайомою мені дівчиною так само, як ходиш зі мною. Ти посміхався їй, розповідав щось смішне, смикав за руку і переможно зазирав у обличчя – без жодної різниці все це я вже добре вивчила. Це так на тебе схоже: бути несобою з усіма, глузувати з оточуючих, дорікати першому-ліпшому знайомцю, брехати без остраху, що хтось спіймає тебе на цьому!
Разом із цим я раптом почала співчувати тій дівчині. Бідна, вона ще не знає, що ти за один, не прислуховується до твоїх оманлививих розповідей, не вдивляється у твої зрадливі карі очі, намагаючись зрозуміти, хто ти; вона ще заграє з тобою і лагідно називає „Мій геній”, але все це – лише питання часу… Якого у неї, на жаль, не так багато, і у її кохання – тим менше.
Я помітила тебе по інший бік вулиці. Ти крокував поряд із якоюсь кралею. Я зглянулась на неї, проте ти?! Знову розрізняю в тобі те саме зернятко чванства, але, будучі не в змозі щось змінити, лише нечутно шепочу: „Розчарована; розчарована…” — і рушаю далі…
Ні.
Все було не так.
Мій погляд, як колись, прикипів до твоєї тіні, і хвицонув слідом, змусивши душу творити мерво… Чудовий світе, чи ти відчув це? Але навіщо? Я вже не бажаю нічого. Сві-і-іте, минуле лишило тільки шрами, що змушують впорскувати рух тіла у безкінечний залізнобетонний джангл або ембіент, який лине з навушників, і змучено шварготіти…
Чесність – навіщо вона, якщо ранить так глибоко щоразу?.. отак беру телефон до рук, поки ти повільно проходиш повз, згадую фрази, які хотіла викричати тобі десь посеред ночі, колись давно, а на вустах якісь німотно чужі слова… в квартирі, де я мешкаю, тепер майже немає стін — їх з'їли картини моєї уяви… Я афектована, інфантильна, але яке це має значення, якщо я не в змозі транслювати ті дивні відчуття типу: «малювати-ножем-для-нарізки-м'яса», або «стояти-на-обриві-де-вітер-дмухає-у-спину-а-позаду-цвинтар», або «плакати-щоб-розсмішити-інших», або «вдягати-маску-дванадцятирічної-тру-вампіресси-яка-набралась-алкоголю-і-їй-засвербіло-в-причинному-місці»… А-а-а?! Як признатись і кому, що я стала інша, тільки живу й далі ностальгією, спогадом, настроєм, болем і самотністю, нема мені прихистку. Тільки отак ходити, тільки вештатись вулицями, чекаючи невідомо на що… Адже ти не чуєш, не помічаєш навіть; всю твою увагу з’їло оце крихітне жіночне створіння поряд, із надто блискучими очима, і надто малим запасом слів.
Ні. Ще раз ні.
Ти, ти, кого я ладна клясти і ненавидіти, тихо слідував, як фатальна мимобіжна пряма, а я роззявляла рота і далі мовчала, перетворюючись на непрацездатного андрогіна. Вбивала мрії та надії, щоб черговий раз уникнути зайвого болю, однак чомусь за мить сповнилась ним до краю. Колись я так невситимо рвалася бути прийнятою до твоєї гри, і разом з тим лишитись поза її межами, недосяжною, вільною; жадала перевернути весь світ, аби тільки довести, що я сильніша за деякий уявний «зет»… Так жадала отримати у користування страшну велич кохання, та позаяк висмикувалась із полум’я, забуваючи, що то єдиний шлях. І врешті, коли було надто пізно, кинулась у вогонь, намагаючись загасити його сльозами і перебити смак скаженства і смаженої шкіри диким криком… Але навіщо? Це був тільки новий метод піар-самогубства, свіжорозпринтнена індульгенційка для вічно голодного его.
Ні!!!
Це була катастрофа; очі врізались у тебе, як машина, що злетіла в кювет; і я вмить розлютилась, оскільки треба було терміново якось виправдати усі свої помилки, а через те, що всі пояснення давно втратили зміст, їхнє місце заступила лють. І я, жахаючись від того, що природа раптово візьме своє, а я наперекір розуму і злості, млосному тілу і палаючій душі побіжу до тебе, проминувши пішохідний перехід, почала ще дужче накручувати себе. Лишень по всі боки від мене вже були дзеркала: там відразлива потвора гамселила здоровий глузд, аби тільки зберегти свою «правду». Я прийшла додому, і розбила вщент всі дзеркальні поверхні. Знаю, знаю, то була аж ніяк не фізична потреба, та я не могла більше так. І чим більше ставало друзків, тим більше мені кортіло остаточно вивільнитися від самої себе, бо я прагнула одного: оживити те вогнище, в яке ти мене тоді звав.
Ця вулиця стала моїм замкненим колом. Я зустрічала десятки інших людей, дізнавалась десятки імен, облич, порухів… Роки минули. Попіл вкрив розідране серце. Та віра не загасла. Я знаю. Ще побачу тебе. По цей бік потойбіччя. І ми воскреснемо. Вдвох.
Разом із цим я раптом почала співчувати тій дівчині. Бідна, вона ще не знає, що ти за один, не прислуховується до твоїх оманлививих розповідей, не вдивляється у твої зрадливі карі очі, намагаючись зрозуміти, хто ти; вона ще заграє з тобою і лагідно називає „Мій геній”, але все це – лише питання часу… Якого у неї, на жаль, не так багато, і у її кохання – тим менше.
Я помітила тебе по інший бік вулиці. Ти крокував поряд із якоюсь кралею. Я зглянулась на неї, проте ти?! Знову розрізняю в тобі те саме зернятко чванства, але, будучі не в змозі щось змінити, лише нечутно шепочу: „Розчарована; розчарована…” — і рушаю далі…
Ні.
Все було не так.
Мій погляд, як колись, прикипів до твоєї тіні, і хвицонув слідом, змусивши душу творити мерво… Чудовий світе, чи ти відчув це? Але навіщо? Я вже не бажаю нічого. Сві-і-іте, минуле лишило тільки шрами, що змушують впорскувати рух тіла у безкінечний залізнобетонний джангл або ембіент, який лине з навушників, і змучено шварготіти…
Чесність – навіщо вона, якщо ранить так глибоко щоразу?.. отак беру телефон до рук, поки ти повільно проходиш повз, згадую фрази, які хотіла викричати тобі десь посеред ночі, колись давно, а на вустах якісь німотно чужі слова… в квартирі, де я мешкаю, тепер майже немає стін — їх з'їли картини моєї уяви… Я афектована, інфантильна, але яке це має значення, якщо я не в змозі транслювати ті дивні відчуття типу: «малювати-ножем-для-нарізки-м'яса», або «стояти-на-обриві-де-вітер-дмухає-у-спину-а-позаду-цвинтар», або «плакати-щоб-розсмішити-інших», або «вдягати-маску-дванадцятирічної-тру-вампіресси-яка-набралась-алкоголю-і-їй-засвербіло-в-причинному-місці»… А-а-а?! Як признатись і кому, що я стала інша, тільки живу й далі ностальгією, спогадом, настроєм, болем і самотністю, нема мені прихистку. Тільки отак ходити, тільки вештатись вулицями, чекаючи невідомо на що… Адже ти не чуєш, не помічаєш навіть; всю твою увагу з’їло оце крихітне жіночне створіння поряд, із надто блискучими очима, і надто малим запасом слів.
Ні. Ще раз ні.
Ти, ти, кого я ладна клясти і ненавидіти, тихо слідував, як фатальна мимобіжна пряма, а я роззявляла рота і далі мовчала, перетворюючись на непрацездатного андрогіна. Вбивала мрії та надії, щоб черговий раз уникнути зайвого болю, однак чомусь за мить сповнилась ним до краю. Колись я так невситимо рвалася бути прийнятою до твоєї гри, і разом з тим лишитись поза її межами, недосяжною, вільною; жадала перевернути весь світ, аби тільки довести, що я сильніша за деякий уявний «зет»… Так жадала отримати у користування страшну велич кохання, та позаяк висмикувалась із полум’я, забуваючи, що то єдиний шлях. І врешті, коли було надто пізно, кинулась у вогонь, намагаючись загасити його сльозами і перебити смак скаженства і смаженої шкіри диким криком… Але навіщо? Це був тільки новий метод піар-самогубства, свіжорозпринтнена індульгенційка для вічно голодного его.
Ні!!!
Це була катастрофа; очі врізались у тебе, як машина, що злетіла в кювет; і я вмить розлютилась, оскільки треба було терміново якось виправдати усі свої помилки, а через те, що всі пояснення давно втратили зміст, їхнє місце заступила лють. І я, жахаючись від того, що природа раптово візьме своє, а я наперекір розуму і злості, млосному тілу і палаючій душі побіжу до тебе, проминувши пішохідний перехід, почала ще дужче накручувати себе. Лишень по всі боки від мене вже були дзеркала: там відразлива потвора гамселила здоровий глузд, аби тільки зберегти свою «правду». Я прийшла додому, і розбила вщент всі дзеркальні поверхні. Знаю, знаю, то була аж ніяк не фізична потреба, та я не могла більше так. І чим більше ставало друзків, тим більше мені кортіло остаточно вивільнитися від самої себе, бо я прагнула одного: оживити те вогнище, в яке ти мене тоді звав.
Ця вулиця стала моїм замкненим колом. Я зустрічала десятки інших людей, дізнавалась десятки імен, облич, порухів… Роки минули. Попіл вкрив розідране серце. Та віра не загасла. Я знаю. Ще побачу тебе. По цей бік потойбіччя. І ми воскреснемо. Вдвох.
0 коментарів